Тести до теми «Індивід (особистість) як суб'єкт і об'єкт політики»

1.Хто з вчених вперше висунув ідею з приводу того, що людина як жива істота має природнє право на активну політичну участь:

1. Платон 2. Сократ 3. М. Падуанський 4. К. Маркс 5. М. Вебер

2.Хто запровадив термін «соціалізація особистості»:

1. К. Маркс 2. П. Сорокін 3. Т. Парсонс 4. І. Кант 5. Ф. Гідденс

3. Який тип політичної особистості не вибіляє польський дослідник Є. Вятр:

1. Активісті 2. Піддані 3. Компетентні спостерігачі

4. Компетентні критики 5. Пасивні громадяни

Тема 4. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ТА ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА

1. Основні теорії, типи і стилі політичного лідерства

У політичній історії людської цивілізації особливу увагу завжди привертають біографії та діяння громадських та політичних лідерів, які стояли в авангарді історичного процесу.

У наш час політичне лідерство є актуальною проблемою і має особливе значення в житті суспільства. Політичні лідери й політичні еліти справді є найпомітнішими суб’єктами соціально-політичного життя, що викликають загальний інтерес. Це призводить до того, що самих себе, свою участь у політичному житті держави ми часто розглядаємо крізь призму нашої орієнтації на того чи іншого політичного лідера, з яким пов’язуємо наші інтереси та перспективи.

Інтерес до політичного лідерства й прагнення осмислити це політичне явище сягає глибокої давнини. Значний внесок у дослідження політичного лідерства зробили Конфуцій, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон, Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, Г. Тард.

У сучасній політології існує кілька основних теорійполітичного лідерства:

- теорія рис(Е. Богардус, Ю. Дженнінгс). Суть цієї теорії полягає в поясненні феномену лідерства видатними якостями політичного лідера (гострий розум, тверда воля, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність, фотогенічність, зовнішня привабливість тощо);

- ситуаційна теорія(В. Даль, Т. Хілтон). Суть цієї теорії полягає в тому, що сформовані конкретні обставини формують відбір політичного лідера та детермінують його поведінку;

- психологічна теорія(З. Фрейд, Е. Фромм). Представники цієї теорії вважають лідерство певним видом божевілля, наслідком неврозу, оскільки значна кількість політичних лідерів були невротиками (Іван Грозний, Петро Перший, Наполеон, Лінкольн, Робесп’єр, Пуанкаре, Гітлер, Сталін).

Лідерствоналежить до давніх та універсальних інститутів людської цивілізації. Окрім політології, проблему лідерства досліджують такі науки, як психологія, соціологія, теорія менеджменту й маркетингу. Кожна з них має свій предмет, але всі вони виходять з того, що лідерство являє собою одне з найпоширеніших явищ суспільного життя і один з найважливіших факторів, що визначає поведінку й мислення кожного з нас. Серед різних видів лідерства політичне лідерство посідає найважливіше місце.

Типологіюполітичного лідерства розробив видатний німецький філософ і соціолог Макс Вебер. Він виділяє три типи політичного лідерства:

1. традиційне лідерство– (вожді племен, монархи тощо) базується на вірі у святість традицій, звичаїв. Це лідерство, як і верховенство в родині, має патріархальний характер, тобто базується на вірі у святість існуючих здавна форм авторитету. Цей тип лідерства пов’язаний із традицією і менш за все враховує особистісні якості керівника.

2. раціонально-легальне- засноване на вірі в законність існуючого ладу. Цей тип лідерства спирається на право й закон. Політичні лідери даного типу обираються демократичним шляхом.

3. харизматичне лідерство– базується на вірі в здібності вождя, його винятковість. У цьому випадку особиста відданість вождю є гарантією стійкості режиму.

Серед перерахованих трьох типів політичного лідерства найбільший інтерес становить харизматичне лідерство– вихідне для розуміння феномену політичного лідерства. “Харизма” означаємилість, благодать, виняткову обдарованість. Видатні політики, як стверджує Вебер, мали магічні здібності, пророчий дар, особливу силу слова й духу. Для харизматичного лідерства характерна фанатична відданість послідовників лідерові. Лідерство у такому разі має суто особистісний характер.

У свою чергу для того, щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч повинен мати особливіпсихофізіологічні якості: а) яскраво виражений вольовий характер; б) цілеспрямованість; в) здатність справляти сильну сугестивну (впливову) дію на великі групи людей; г) уміння вселяти в людей упевненість у собі, сподівання на успішне завершення справи; д) здатність уловлювати настрої мас; є) уміння акумулювати й висловлювати загальну волю.

За всю історію людської цивілізації існувало кілька десятків харизматичних лідерів. У стародавньому світі харизматичний ореол мали Лікург, Олександр Македонський, Гай Юлій Цезар. В епоху середніх віків і нового часу –Чингіз Хан, Ж. Д’Арк, Іван Грозний, Б. Хмельницький, Катерина ІІ, Петро Перший, Наполеон, Бісмарк. У ХХ ст. харизматичними лідерами були Ленін, Сталін, Гітлер, Муссоліні, У. Черчілль, де Голь, Мао Цзедун, Г.А. Насер, Хомейні, Кім ІрСен, І. Ганді, М. Тетчер, М. Каддафі, Ф. Кастор.

Окрім основних типів політичного лідерства вчені-політологи виділяють також стилі політичного лідерства.Застилемрозрізняютьсяавторитарне й демократичнеполітичне лідерство.Першебазується на наявності у певного політичного діяча неподільної влади над групою, масою, народом, щодо яких він по суті виступає воєначальником. Такі лідери зацікавлені у створенні командно-адміністративної системи, вони схильні до демагогії і докладають максимум зусиль до формування в народу тоталітарної свідомості.

Демократичний стильлідерства відрізняє тих політичних діячів, які спочатку завойовують загальне визнання, а вже потім обіймають важливі посади в політичному керівництві країни. Вони зацікавлені у політичній активності народу і здатні виступати рушійною силою демократизації суспільного життя.