Ідеї обмеженої монархії

Серед мислителів-полемістів тоді ж виділяється вихованець острозької школи філософ Христофор Філалет з Волині, який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Христофор Філалет відстоює соціальні свободи і зокрема, свободу совісті. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна, і стосовно «тіла» людини, тобто в земних, світських суспільно-державних справах, монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофора Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

Культурно-національне відродження в Україні відбувається у надзвичайно складних умовах - переважна частина українських земель протягом XIV-XVI ст. перебувала у складі Польщі, Литви та інших держав. Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-духовним - принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне віросповідання. Католицизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців. В умовах протистояння двох різновидностей християнської релігії в Україні православна релігія здебільшого іменувалася як руська віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Не добившись покатоличення українців, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до впровадження ідеї єзуїтсько-церковної єдності або унії православної і католицької церков під верховенством папи Римського. В 1596 р. в Бресті офіційно проголошена унія. Не лише православні ієрархи, а й чимало ще не покатоличених українських феодалів, заможних шляхтичів і міщан пристали до унії відразу чи згодом -під примусом пастирів-уніатів або під тиском погроз і репресій. За висловом пристрасного борця проти єзуїтів і унії відомого Українського мислителя Івана Вишенського, духовні «черевом, а не Духом офірували», бо забажалось їм зайняти місця в сеймі.

Іван Вишенський (1550-1620 pp.) - український православний полеміст, виходець з містечка Судова Вишня, поблизу Львова. В 90-х роках переселився на Афон, прийняв чернецтво, під-Римував зв'язки з львівським братством. Полемічну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Центральне місце полеміці належить людині з реального життя, яка активно боретьсяся зі своїми проблемами. В основі церковного життя мають стояти засади раннього християнства, а саме - демократичні засади рівності, братства, свободи, справедливості, а все негативне1 в людському житті є результат жадоби, багатства і розкоші, необмеженої влади і свавілля. Іван Вишенський сформулював концепцію соборності правління християнською церквою, в основі якої! лежить ідея рівності всіх людей (природне право не дає нікому права свавільно ставати вище над іншими). Рівність перед богом не дає права поневолювати і деспотично правити правителям підлеглими. Визнаючи принцип ранньохристиянської рівності основним у визначенні соборності, виступав за те, щоб всі церкви рівні між собою будують свої відносини й управляються соборно. Виходячи з демократичних засад соборності, відкидав теорію абсолютного централізму духовної і світської влади папи римського, критикував світську владу, що далека від ідеалу раннього християнства, підкреслював, що Бог дав владу не для того, щоб чинити свавілля, а для того, щоб утверджувати закон і справедливість.

В Європі гуманізм епохи Відродження знаменував становлення нових відносин. Гуманістичні ідеї проникали і в Україну, з на ходять сприятливий ґрунт, набирають особливостей - відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального та національного поневолення! Тоді ж поширюється книгодрукування, просвітництво, знання ті прогресивні ідеї. Особливе місце займала полемічна література! що виникла в 80-і роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму і мала гостру соціальну й політичну спрямованість У полеміці з церковниками визрівала гуманістично-демократичі на ідея рівності всіх людей від природи. Розвиток політичних ідей створюється освітній осередок на Слобожанщині - в Харкові - колегіум. Започатковану в Острозі справі розвитку освіти продовжували братські школи, що виникають ті ді і у Львові, на Волині, Поділлі, Слобожанщині та ін. Тоді, коли Україна перебувала під владою польсько-шляхетської держави, загострювалася боротьба між православною та католицькою вірамі Економічне становище, соціальні, духовні традиції, постійні зв'яі ки з різними землями і регіонами сприяли відродженню Києва і політичного і культурного центру. Посилюється вплив Києво-Гі| черської лаври, навколо якої гуртуються вчені, політичні діяі духовенство. Культурними осередками стають Київська братсь] школа та братство вчених при Києво-Печерській лаврі. Тоді і важливим культурним осередком стало братство зі школою, ні коло якого об'єдналися представники різних верств населентої ремісників, купецтва, духовенства та козацтва. Першим ректором став Іов (Іван) Борецький, родом з с Бірча поблизу Перемишля, ігумен Михайловського Златоверхого монастиря, а" потім - київський метрополит. З ім'ям Іова Борецького зв'язаний прогресивний напрям у педагогічній думці в Україні. Пізніше, в 1619-1620 роках ректором школи став Мелетій Смотрицький, виходець із с. Смотрича на Поділлі, син ректора Острозької школи Герасима Смотрицького. Навчався в Острозі та Віденській академії. Один з засновників філологічної науки в Україні. Восени 1631 р. у Києві виникла ще одна школа - Лаврська. Заснував ЇЇ архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Школа створювалася за зразком шкіл підвищеного типу. Лаврська школа згодом об'єдналася з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти з вересня 1632 p., отримала назву колегії (колегіями в Польщі й на Заході називались навчальні заклади вищого типу). Так зроблено крок по шляху становлення вищої освіти в Україні.

Петро Могила (1574-1647pp.) народився в сімї молдавського господаря Сімеона. Навчався у Львівській школі. Вищу освіту отримав у Франції. Творча спадщина Петра Могили велика. Значну увагу вчений і політичний діяч відводить соціально-політичним проблемам і вченням. Розглядаючи державу і суспільство, Петро Могила не відокремлює їх одне від одного. Держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на основі закону, організує господарську діяльність, захищає людей, піклується про виховання та розвиток душі і тіла. В творах Петра Могили можна знайти роздуми про світську владу, які далеко не завжди співзвучні з ідеєю верховенства влади церкви. Розкриваючи ідею верховенства православної церкви, Петро Могила відмічав, що хоча цесарська, королівська влада і важлива, але ще важливішою є влада священицька, тому що це влада від Бога. Ідеальний володар - це сильний православний цар, який відданий православ'ю, вірі в бога, від якого одержав владу і якому підзвітний. Звичайно ж, в Росії верховенство церкви ніколи не було реальним. І Петро Могила рекомендував царю радитися з мудрими духовними наставниками. Суспільно-політична, церковна, просвітницька діяльність Петра Могили відбувалася в дуже складних обставинах, а саме в умовах загострення соціальних, національних і релігійних процесів в Україні.

Одним з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопович (1681-1736 pp.) пропагував перетворюючу діяльність Петра 1,виступав прихильником прогресу та науки, учення Коперники і Галілея. Значне місце в творчості Феофана Прокоповича належить проблемам держави, абсолютної монархії, співвідносин світської та церковної влади. В реформаційній діяльності Петра І вбачав прогресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворення церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Феофан Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу інтерпретує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх - це верховний носій державної влади, ставиться над усіма громадянами, а його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорії просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту народу. Просвітництво широко розповсюджувалось в періоди великого соціального напруження в суспільстві, загострення соціальних суперечностей та ін. Перехід від феодально-кріпосницьких відносин до капіталістичних відносин в Західній Європі і в Росії породжував потребу утвердження юридичного світогляду, тобто права, законів як юридичної гармонії громадянина, його прав та свобод, що відповідали потребам, суті і проблемам капіталістичних відносин, що розвивалися, капіталістичного способу виробництва. В умовах України просвітителі схвально проголошували феодально-кріпосницькі відносини, що суперечило нормам права. З метою теоретичного обґрунтування юридичного світогляду і юридичного способу мислення просвітителі висувають концепцію природного права. Та виникає проблема взаємовідносин між природним станом людини і її суспільним становищем і цивілізацією. Суперечності, що склалися, просвітителі намагаються вирішити по-різному. Відомі в Європі просвітителі Жан-Жак Руссо закликає повернутися до природного стану, а Дені Дідро наголошує на ідеї прогресу та непорушності природних прав людини. Розвиваючи концепцію природного права, українські просвітителі дотримувались думки, що закони природного права є тією основою, з якої, як від коріння паростки, мають виростати закони суспільства, що звичайно реалізуються і справедливі лише ті державні закони, що випливають з природних прав людини. В Україні тоді серед просвітителів чільне місце займає Григорій Сковорода. Народився Григорій Сковорода 22 листопаду 1722 року в селі Чернухи на Любинщині, в сім'ї козака. Отримавши початкову освіту в місцевій школі Григорій поступив до Київської академії, де навчався з перервами з 1738 по 1750 рік. Після академії їде в Угорщину. Там, в Токаї в руській церкві співає в хорі, відвідує Відень, Офен, Пресбург. Повернувшись до України, протягом 15 років вчителює в різних церковно-приходських школах, а в 1769 році припиняє педагогічну діяльність і відтоді понад двадцять п'ять років мандрує по Слобідській Україні, творить переважно в формі діалогів, найважливіші твори, де висловлює свої погляди на людину 1 Світ, на можливість розкриття пізнання, суті людини, світу. Григорій Сковорода прожив життя і вмер як праведник, мудрість якого стала джерелом праведності. Помер Григорій Савич. У 1794 році в селі Іванівка на Харківщині в садибі дідича Михайла Ковалевського. На камені його могили, як і заповідав філософ напис: «Світ ловив мене та не піймав». Тема природної людини у творчості Григорія Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-просвітників - одна з провідних. Філософ осмислює cyтність людини з побутового досвіду, яскравого фольклорного надбання народної мудрості. У багатьох творах чітко окреслені три аспекти тлумачення теми природи людини: по-перше, пані теїстичний аспект - природність людини як злиття її з пері винною природою, тобто натурою; по-друге, соціально-психологічний аспект - природність людини як спрямування життєвої діяльності з її природними нахилами, з внутрішнім законом бути особистості (життя за принципом «хто ти є»); по-третє, природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацій відносин людина - природа і людина - людина (суспільство] Григорій Сковорода палко відстоює рівність між людьми, праві кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні через самовиховання, на основі праці відповідного життєвого покликання. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, наживи бачив суть методів вирішення соціальним проблем. Його творчість створила міцні передумови для становлення нової української літератури. Між тим чомусь Григорій Сковорода бачив, що українському народу загрожувало переретворення в аморфну етнографічну масу, приречену щ денаціоналізацію, але не зважав, рахуючи, що все саме собою вирішується. Ідеї Григорія Сковороди хоча і миролюбні, але специфічні, за ними скривався той, хто пробуджував народ.

Помітний слід в історії соціально-політичної думки лишив українець - Григорій Палетика, який не тільки робив переклади праць античних мислителів, західних філософів, але виступив одним з вірогідних авторів «Історії Русів». Серед просвітителів привертає увагу також полтавець (випускник Київської академії) - Семен Гамалія, який активно пропагував в Росії. Просвітницька інтерпретація суспільного договору та природного права притаманна відомим українським вченим і громадським діячам Володимиру Капністу, Петру Лодію, Ваі Каразіну. Просвітителі вбачали суспільний ідеал у здійсненні свободи, рівності і права на власність. Просвітницькі тлумачення понять рівності полягали у визначенні рівності людей перед законом. Право власності - це природне право, що нікому не дається в дарунок і ні від кого не забирається, це рівне для всіх право вільно купувати і володіти власністю. У питанні про державну форму Петро Лодій, Яків Козельський та ін. схилялись до республіки тому, що при республіканському правлінні спільна користь виступає базою всіх людських добропорядностей та законодавства, підкреслював Яків Козельський. Як тільки держава, суспільство, право не створені людиною, а створюються, формуються в процесі тривалої еволюції, вони не можуть будуватися волею людей. Представники історичної школи на Заході доводили, що нема природного права, а є лише позитивне право, що має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право - історична спадщина народу, що не може і не повинна довільно змінюватися. Справжнім буттям, джерелом права виступає не закон, що довільно приймається державою, а звичай, що виражає дух народу. Ось чому в позиції перебудови держави Сергій Десницький хоча і не обмежував серйозно монарха в здійсненні законотворчої влади, все ж ставив вимогу зміцнювати орган народного представництва - сенат, члени якого мають користуватися рівними правами і відстоювати суспільні інтереси, вимагав і незалежності і незмінюваності суддів, рівності всіх перед судом, а також введення суду присяжних, введення місцевого самоуправління та ін.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

Поступовий розпад і гостра криза феодально-кріпосницьких відносин в Україні і в усій Росії зумовили значне піднесення суспільної думки, що відображала економічні та соціально-політичні процеси, суспільний прогрес світової цивілізації. Початок XIX ст. - це період поширення в Україні західноєвропейської філософії і, зокрема, німецької . Теорії німецького ідеалізму Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, ідеї романтиків стають популярними в Москві, Петербурзі, а також в Україні. Саме українці одні з перших принесли ідеї німецького ідеалізму та романтизму в російську імперію. Серед популяризаторів вчення Канта - Петро Лодій (1764-1829 pp.) ~ професор у Львові, Кракові і Петербурзі ідей Фіхте - Иоган Шад (1758-1834 pp.), який викладав філософію в Харківському університеті; прихильник філософії ШеліНга ~ випускник Київської академії Данило Кавунник-Велланський (1758-1847pp.) - відомий філософ, родом із Борзни, з сім'ї козака. учився в Київсько-Могилянській академії. Данило І Кавунник-Велланський виступаючи прихильником деїзму, тобто релігійно-філософського вчення, що допускало існування бога лише як першопричину світу і невизнання його впливу на розвиток І природи і суспільства, Данило Кавунник-Велланський вважав, що І «Бог створив світ; але не втручається в закони природи, кожний І дбає тільки про себе, веде до неминучого щастя найменшої кіль-1 кості людей». Спроби провести або уточнити розмежування між І неживою і живою природою ведуть до того, що людина неминуче І зустрічається з питанням про походження життя на Землі. Для І релігійного світогляду виникнення життя на Землі стало одним І з найпереконливішим свідченням творення світу у відповідності з божественним задумом і, вдаючись до природознавства, Данило Кавунник-Велланський намагається довести, що виникнення життя на Землі є закономірний результат попередньої еволюції планети, що не вимагало втручання зовнішньої волі і визначити необхідні і достатні умови, а також послідовні стадії діалектичного стрибка І від неживої природи до початкових форм життя. Кожний організм - це згусток, де концентрується речовина, енергія та інфор-1 мація. їх запаси організм поповнює з навколишнього середовища,! де вони перебувають в більш розсіяному і менш упорядкованому вигляді. Організм переробляє всі ресурси, переводячи їх в якісної повне більш організоване становище. Взаємодія організму з навко-1 лишнім середовищем та з іншими організаціями і є, на думку Данила Кавунника-Велланського, потоком життя. Багато уваги надає! дослідженню проблеми походження та розвитку держави.

Значний вклад в розробку проблем держави і права вніс етнограф, історик Михайло Максимович (1804-1873pp.) ~ перший ректор Київського університету. В історизмі Михайло Максимович бачив тяжіння до дійсності, прагнення розумно і сердешно ставитись до гармонії життя. Приділяється основна увага обґрунтуванню особистої волі, що сприймається як свобода совісті, слова, свобода підприємництва, приватної ініціативи тощо, розрізняється політична свобода і свобода особиста. Стародавні народи знали лише політичну свободу, що зводиться до права брати участь у здійсненні політичної влади (прийняття законів, участь у відправленні правосуддя, у виборі посадових осіб та ін.). Користуючись правом брати участь у здійсненні колективного суверенітету, громадяни античних держав тоді підкорялись державній регламентації і контролю в приватному житті. Сучасні народи зайняті промисловістю, торгівлею, працею і тому вони не тільки не мають часу займатися питаннями управління, але й дуже хворобливо реагують на всяке втручання держави в їх особисті справи. Звідси - особиста, громадянська свобода, що стоїть в певній незалежності індивідів від державної влади. В пізніших етнографічних і фольклорних працях Михайла Максимовича проявляються символічні поняття народної поезії, намагання охарактеризувати психіку народу. «Українські пісні, балади, відображаючи боротьбу духу з волею, відрізняються не тільки поривами пристрасті, короткою твердістю і силою почуття, а й природністю відображення. Український дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного прояву почуття, що народжується в їх глибині, всупереч волі звертається До природи, з якою він через своє дитинство ще зв'язаний і в її предметах бачить, відчуває щось подібне з собою...».

Вплив Гегеля, зокрема його історицизму, спостерігається і в середовищі філософів Росії, України, Білорусі - у Максимовича та ін., але особливо у вихованців Київської академії- Новицького, Міхневича, Гогоцького та ін. На зламі століть Георг Гегель різко засуджував феодальний деспотизм, критикував форми правління державою, що не спираються на конституцію і громадянські закони. Філософи Росії, України виступали саме проти феодального деспотизму, за визволення селянства з кабали поміщиків, дбали за створення вільної, суспільної держави з формою правління республіки. Філософ Орест Маркович Новицький (1806-1884 pp.) народився в сім'ї священика на Київщині. Учився в Київській академії, а потім вчителював в Полтавській семінарії та доцентом в Київській духовній академії, професор Київського університету.

В працях Орест Новицький багато уваги приділяє філософському обґрунтуванню держави, прав і свобод особи та ін. В записках, проектах законодавчих реформ Орест Новицький проявляє великі знання теорії держави і права, їх філософське обґрунтування, посилається на вчення філософів Заходу: Бентама, Блекстона, Гегеля, Монтеск'є, Сея та ін., вносить в їх ідеї свої корективи, створюючи власну політико-правову концепцію і її теоретичне обґрунтування. Походження держави пояснював договірною теорією. Кріпосне право називав безумовно суперечним природі людини, проголошував народ творцем конституції, а її саму визначає як фіксацію вимог, які народ висуває уряду та ін. Приділяє увагу проблемі поділу влади. Послідовником і прихильником вчені філософів Заходу - Гегеля, Шеллінга, Канта та ін. тоді ж виступав український філософ Йосиф Григорович Міхнєвич (1800-1885 рр. Родом з Півдня України. В статтях і трактатах приділяє значну увагу проблемам генезиса держави, прав людини, її місця в соціальному житті суспільства. Значною заслугою Иосифа Міхнєвича в політико-правовій теорії стало те, що не зупиняючись на розробці загальних політико-правових поняттях, звертається до характеристики конкретних інститутів держави і права і при тому не тільки в Росії, але й в країнах Західної Європи. В основу державі покладено принцип «узгодженого і гармонійного діяння». Мета існування - погодження різноманітних суспільних інтересів через закони, владу та мудрість правителів. Всі інститути і ланки держави Йосиф Міхнєвич розглядав через призму інтересів різних станів та класів тодішнього суспільства.

Прогресивні люди Росії та України вважали необхідним корінну реформацію несправедливого суспільства, шукали форми об'єднання сил для боротьби з самодержавством, кріпосництвом за нову і вільну Росію і Україну.

Кирило-Мефодіївське товариство - політична організація, що виникла в кінці 1845 на поч. 1846 . Засновниками товариства стали проф. Київського університету Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Белозерський. Разом з організаторами до товариства увійшли студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Цосяда, Георгій Андрузький, Афанасій Маркович, Олександр Ту-чуб, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пільчиков, поміщик Микола Савич, поет і художник Тарас Шевченко. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статуті Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія». Товариство ставило за мету: національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті та ін. До складу слов'янської федерації мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада мала належати двопалатному сейму, а виконавча - президенту. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед, свободу Україні. Але щоб усвідомити необхідність визволення України треба добре осмислити минуле і сучасне.

В «Книзі буття українського народу» викладена історія розвитку України, що з певних історичних обставин втратила державність і попала у неволю до інших «державних» народів. Царі, пани, кріпаки - все це неприродне для українця взагалі. Соціальна нерівність, деспот - цар, монархія, імперський державний устрій прийшло в Україну ззовні, нав'язано народу силою. Українці визнають, люблять єдиного Бога - Ісуса Христа, Царя і Пана над небом і землею. Україна не вмерла, вона заснула глибоким сном, але має воскреснути (як воскрес Христос). На думку кири-ло-мефодієвців, Україна відродиться у формі республіки, стане складовою частиною всеслов'янської федерації. Кириломефодієвцям притаманні три основні ідеї: ідея соціальної і національної рівності, ідея українського визволення і слов'янофільство. В основі світогляду два основних орієнтири - християнство і романтизм. Нація - це духовна єдність, в її основі - народний дух, а не царі, монархи, окремі особистості, вона становить рушійну силу історії. Основа духу українців - серце, почуття, що яскраво проявляються в пісні, поезії, фольклорі.

Звичайно ж, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братства для українського та інших народів, насамперед, слов'янських народів, які зазнавали соціально-політичного, економічного, національного гніту, але, керуючись таким принципом, відкидало всі форми гноблення виступало проти царизму і всієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини людиною.

Тарас Григорович Шевченко стояв на революційно-демократичних позиціях. Виходець з кріпаків - селян, який зазнав всіх утисків і зневаги підневільного існування, Тарас Шевченко в силу свого соціального становища ненавидів самодержавно-кріпосницький лад. З найблагороднішими почуттями він ставився до всіх пригноблених, до найріднішої підневільної України. Характеристика минулого України переслідувала мету розкрити історичну основу для аргументації ідеалу всеслов'янського єднання, ідеалу, закладеному в самому історичному бутті українського народу, що протягом віків боровся зі своїми гнобителями за свободу і незалежність. Ще під час навчання в академії мистецтв Тарас Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів.

Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені І в «Кобзарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі встановлює тісні зв'язки з прогресивними діячами Росії та України, з колишніми декабристами Федором Толстим щ віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом, поетом Миколою Марковичем, дружив з Кіндратом Рилєєвим та ін. Революційні твори Тараса Шевченка згуртовували сили однодумців. Царський уряд викрив і розгромив Кирило-Мефодієвське товариство, а Тараса Шевченка за революційну діяльність заарештували і в 1847 році віддали в солдати. Більше десяти років томився поет у неволі, і лише в 1858 році царський уряд, розраховуючи, що казарма задушила революційний дух, дозволила Тарасу Шевченку повернутися до Петербургу. Але і в засланні, в солдатах, і після повернення до Петербургу в діяльності Тараса Шевченка знайшли продовження передові традиції дворянських революціонерів, яких називає поборниками священної волі».

Заслуга Тараса Шевченка полягає в тому, що визволення України з-під національного гноблення розглядав складовою частиною соціального розкріпачення народів Росії, викривав лжепатріотизм кріпосників і таврував ганьбою тих, у «кого нема любові до батьківщини, ті серцем жебраки, каліки...». Та Тарас Шевченко не тільки звертався до минулого, але й бачив зразок демократизації державно-політичного ладу в республіканському ладі Сполучених*] Штатів Америки. Ідеєю природного права обґрунтовується висновок, що закон, який дозволяє полоненого продавати, купувати,! зробити рабом і тримати його безпідставно, не має ніякого права, ні справедливості. Всупереч офіційній ідеї про необхідність, насамперед, надати освіту, відполірувати народ, а потім уже дарувати йому свободу, Тарас Шевченко стверджував, що відполірувати народ інакше не можна, як через полегшення його труднощів. Події 40-50-х років XIX ст. в багатьох країнах Європи мали величезний вплив на активізацію суспільно-політичного руху в Росії і в Україні. Повстання робітників і селян Франції, Німеччини! Австрії. Італії завдали могутній удар феодальній системі, відкрили шлях розвитку капіталістичних виробничих відносин. На арену революційної і політичної боротьби виходить буржуазія і робітничий клас - прогресивні сили суспільства.

Політичні погляди Пантелеймона Куліша

Загальноєвропейське захоплення романтизмом сприяло українському відродженню, пожвавленню національного руху. Особлива роль у такому процесі належала культурним діячам Слобідської України, які на початку XIX ст. почали активно видавати українські книжки, звертатися до народних джерел. Започаткували новий рух харків'яни і полтавці. У Харкові створюється громада літераторів, публіцистів, істориків, етнографів: Гулак-Ар-темовський, Квітка-Основ'яненко, Срезневський, Рославський, Лук'янович, Метлинський, Кухаренко, Корсунь, Петренко, Корнецький, Писаревський та ін. Важливо зазначити, що вирішенню проблем національного відродження тоді сприяла діяльність вчених Харківського, а згодом і Київського університетів. Серед української інтелігенції саме кирило-мефодіївці піднімають рівень творчості до зразків європейської культури і науки. Тоді визначне місце в середовищі інтелігенції займає Пантелеймон Куліш (1819 1897). Своєрідною спробою утвердження української ідеї стала його так звана хутірна філософія. Поняття хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір як духовно-етнічний комплекс ототожнюється з поняттям культура. Хутір - антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація (городська культура) негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, але взагалі не проти технічного прогресу і досягнень західної цивілізації, заперечує лише її прояви, що руйнують національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне широко залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу. Соціокультурні запозичення - важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша співпадає з позицією Тараса Шевченка, яскравим виразом якої є слова: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь.».