12.2.6 Трансформація політичних режимів

Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму. Авторитаризм іманентне притаманний будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повнова­жень і встановлення тотального контролю над суспільством. Найчіткіше ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство. Президентська і змішана (президентсько-парла­ментарна) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму обраного на загальних виборах глави держави, в руках якого зосереджуються значні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Навіть у республіках з парламентарною формою правління, але позапарламентською системою обрання президента (Австрія, Ірландія, Фінляндія) його роль є досить вагомою і потенційно може зростати аж до пере­творення в особисту диктатуру, прикладом чого можуть слугувати деякі президенти Фінляндії.

Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути насторожі, захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею.

Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, та Португалії, військових диктатур в Аргентині, Бразилії, Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну державність. Вивчення цих процесів дало можливість політологам зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так, польський соціолог і політолог Є. Вятр, узагальнюючи досвід руху авторитарних режимів до демократії на прикладах Туреччини, Греції, Іспанії, Порту­галії, Аргентини, Бразилії, Чилі, Південної Кореї, Філіппін, східноєвропейських країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори; швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією⁸⁵.

Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему. Так, у Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 p., з часом пішла на створення цивільного демократичного правління. Подібне відбулося і в Чилі після здійснення генералом А. Піночетом у 1973 р. воєнного перевороту.

Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. До того ж, нерідко вони опиняються немовби між двох вогнів. З одного боку на них впливає частина правлячої консервативно налаштованої верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові структури. З другого боку на них тиснуть знизу розбуджені перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортання реформ, або залишення політичної арени.

Проте такий шлях демократичних перетворень має й безумовні переваги порівняно з іншими, тому що є поступо­вим і найменш радикальним, отже, і найменш болісним для суспільства. Відомі випадки як успішного здійснення подібних перетворень, наприклад, у Бразилії, Туреччині, Чилі, так і безуспішного (хрущовська «відлига»).

Швидкий розпад влади, абоабдикація (лат. abdicatio, від abdico — зрікаюсь, — зречення престолу, відмова від влади, посади або сану), означає крах авторитарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбу­вається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо. Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції правління «чорних полковників», який відбувся в результаті конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великобританією за Мальвінські (Фолклендські) острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуніс­тичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму — це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона ґрунтується на компромісі в інтересах краї­ни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил, які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища в країні, відмовляються від радикальних позицій і методів боротьби. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень. Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократич­них перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави⁸⁶. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації суспільства може бути й Польща.

Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особли­вості. Якщо перехід від авторитаризму до демократії — це головним чином зміна політичного режиму, то демократич­на трансформація тоталітаризму вимагає перетворень у всіх сферах суспільного життя, зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократії істотно полегшується за сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її кризи. Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обме­женим державним контролем. Відповідно, найменш сприят­ливі умови складаються за жорсткої системи державного управління економікою.

Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російськими політологами А. Міграняном та І. Клямкіним думка про те, що глибокі суспільні перетво­рення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто пере­йти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо⁸⁷".

З цією думкою можна погодитися хіба що в тому, що перехід від тоталітаризму до демократії не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неод­мінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави. Однак елементи автори­таризму в контексті демократичних перетворень та автори­таризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб — це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного. Тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здій­снювалося.