2. 2.Розвиток політичних вчень в епоху Нового часу

Початок Нового часу пов’язаний із процесом подальшої секуляризації свідомості європейців та формуванням світського характеру соціальної думки. Нове звучання здобули ідеї “природних прав людини” (бути вільним у переконаннях, мати власність, бути рівними один одного, мати гарантії від свавілля і т.і.) та “суспільного договору” (держава з’явилася як людська установа, в результаті договору з метою запобігання “війни усіх проти усіх”) у працях голландців Г.Гроція та Б.Спінози. Т.Гоббс дотримувався концепції суспільного договору; государ взяв на себе права громадян, що обмежували їх свободи, але взяв на себе й функції управління світом. Дж.Локк висунув ідею розподілу влади в державі з метою уникнення зловживань.

У вік Просвітництва під впливом критичної думки почалася робота з перегляду вірувань, понять, установ, прав та законів. Початок загального добробуту пов’язували з пануванням розуму. Ш.Л.Монтеск’є вважав, що змінити абсолютну монархію може такий політичний механізм, де законотворча, виконавча і судова влада існують незалежно одна від одної, тобто відстоював ідею розподілу влади. Ф.Вольтер відстоював ідеї свободи слова, рівності громадян перед законом “просвітницької монархії”, де освічений не тільки монарх, але й піддані. Думки про загальну свободу, рівність, товариство вплинули на зародження у Франції революційно-демократичного напрямку (Ж.Месьє, Г.Бабеф).

Під час війни за незалежність США Б.Франклін, Т.Пейн, Т.Джефферсон, А.Гамільтон обґрунтували такі принципи: усі люди від природи вільні, незалежні та володіють правами – на свободу, життя, прагнення щастя, на політичне самовизначення, незалежне існування та інші.

У першій половині ХІХ ст. провідним ідейним напрямком став лібералізм (liberalis – вільний). У політичній області він базується на визнанні прав людини, розподілі влади, свободі вибору праці й конкуренції. Ідеологію лібералізму обґрунтував німецький філософ І.Кант. Він вважав, що людина є метою, але ніколи засобом. Г.В.Ф.Гегель розробив ідеї “громадянського суспільства” та “держави”. Економічні та політичні аспекти лібералізму сформульовані у працях Г.Спенсера та Д.Мілля. Алексіс де Токвіль у книзі “Демократія в Америці”, описуючи принципи суспільного устрою американського соціуму, на основі яких можна відновити старий світ, виділив: демократичні засади, розподіл влади, діяльність партій, місцеве самоврядування, добровільні асоціації.

Через те, що затвердження лібералізму проходило на фоні європейських революцій, реакцією на нього став консерватизм (від “зберігати”) Е.Берка, Ж.де Местра, Л.де Бональда та Шатобріана. Вчення орієнтується на збереження історично сформованих форм державного та суспільного життя, в першу чергу – морально-правових його основ, які втілені у націю, релігію, родину, власність.

У XVI-ХІХ ст. в Європі почав розвиватися напрям, що заперечував як феодальний, так і буржуазний устрій. Найбільш видатні представники утопічного соціалізму – Т.Мор, Т.Кампанелла, Дж.Уїнстенлі, Ж.Мільє, А.Сен-Сімон, Ш.Фур’є, Р.Оуен пов’язували майбутнє суспільства з народовладдям, відсутністю приватної власності, відмиранням сім’ї та держави. Термін “соціалізм” увів П.Леру, він протипоставив його поняттю “індивідуалізм”. Основоположник ідей європейського соціалізму Ед.Бернштейн бачив перехід до нового суспільства шляхом реформ.

У середині ХІХ ст. у руслі соціалістичних ідей зароджується марксизм, джерелом якого були: німецька класична філософія, англійська політекономія, утопічний соціалізм. К.Маркс та Ф.Енгельс дійшли таких слідуючих висновків: політика, політичні відносини, держава та право беруть коріння в матеріальних умовах життя класового суспільства, структура якого виявляється як сукупність виробничих відносин. Протиріччя між класами викликають класову боротьбу, яка є рушійною силою історії. Через те, що “політична влада – це організоване насильство одного класу для придушення другого”, а у капіталістичному суспільстві влада виступає у вигляді диктатури буржуазії”, то неминучість підсилення та росту пролетаріату веде до революційної зміни влади, установленню диктатури пролетаріату. Народовладдя та розвиток самоврядування повинні привести до поступового відмирання держави та політики.

О.Конт створив позитивізм як альтернативу марксизму та філософії Просвітництва, який дає знання, що базуються на висновках природних наук як позитивна істина.

Німецький філософ Ф.Ніцше характеризує соціально-політичну історію як боротьбу двох воль до влади – волі сильних (аристократії) та волі слабких (маси, рабів, натовпу). Високу культуру творить аристократія, в якій і міститься зміст існування людства, але для її існування необхідно рабство інших. Ніцше жив в той час, коли похитнулися традиційні устої, але ХХ ст. – пророкував він, - буде часом великої політики, коли усі політичні формування будуть зруйновані. Сучасна держава пригноблює людину політикою, демократія – занепадницька форма держави, оскільки нівелірує різних обдарованих людей. Демократія приведе Європу до рабства і тоді з’явиться “сильна людина”, що позбавлена забобонів тиранів.