1. Особливості лобізму в Україні та можливості лобіювати Верховну Раду України
Однак усе це зовсім не означає, що політичні й громадські організації, групи активних виборців, різноманітні субєкти економічної та іншої діяльності не можуть скористатися позитивним досвідом демократичних країн у галузі лобіювання, обстоювання своїх інтересів.
Більше того, яким би незвичним для нашої політичної культури не був інститут лобізму, бажають того владні структури чи ні, його окремі елементи вже фактично існують. Водночас ми, на жаль, не досить приділяємо уваги тим легальним можливостям, якими варто скористатися для посилення впливу на депутатів і роботу Верховної Ради України з боку громадськості та утворюваних нею різноманітних організацій.
Які ж це можливості? Перше коло можливостей повязане з обовязками депутата перед виборцями, зокрема з його звітністю. Це особливо стосується депутатів, обраних в одномандатних округах. Існуюче законодавство України зобовязує депутата через певні проміжки часу звітувати перед виборцями про свою роботу, а також про роботу Верховної Ради України. Депутат також зобовязаний звітувати перед колективами та організаціями, які його висунули. Так, у виборчому окрузі на депутата покладаються такі обовязки:
підтримувати звязки з виборцями, інформувати про роботу Верховної Ради України та реалізацію своєї програми;
брати участь у виконанні законів у своєму виборчому окрузі;
вивчати громадську думку, потреби і запити населення та вносити відповідні пропозиції;
вести прийом громадян;
розглядати пропозиції, заяви та скарги від громадян, перевіряти їх та вживати відповідні заходи.
У Законі України «Про статус народного депутата України», зокрема, деталізується питання про механізм звітності перед виборцями. Наприклад, депутат зобовязаний періодично, але не рідше як раз на рік, звітувати перед виборцями, а також перед колективами й організаціями, які його висували, про свою діяльність і виконання програми. Звіт депутата може бути проведений на вимогу 200 виборців. Збори виборців для звіту депутата скликаються виконкомами місцевих рад, радами трудових колективів та органами місцевого самоврядування. Витрати, повязані з використанням приміщень, має нести держава [5, с. 59].
Отже, законодавчі акти дають можливість зустрічатися з депутатом у його виборчому окрузі та впливати на лінію його поведінки у Верховній Раді України. Як свідчить практика, сесійна робота в законодавчому органі України триває близько двох тижнів на місяць. Один тиждень депутати мають працювати в округах, про що часто оголошує спікер парламенту.
Але це не завжди буває так. Звязок депутата зі своїми виборцями значно залежить від особистості парламентарія, його активності, роботи в громадських організаціях і партіях. Певне значення мають політичні відносини з місцевою владою та керівниками підприємств, які можуть сприяти або перешкоджати організації зустрічей із виборцями. На активність депутата впливає його партійна належність, політична орієнтація і тяжке економічне становище населення. Багато людей агресивно ставляться до своїх обранців або ігнорують зустрічі з ними. Конкретні імперативні механізми, які робили б періодичну і ефективну звітність депутата реальністю, відсутні як у законі, так і на практиці. Виняток тут становить прийом громадян. Проте він, як правило, зводиться до вирішення прохань побутового змісту.
Усе це в багатьох випадках трапляється тому, що в нашій політичній практиці, у діяльності партійних і громадських організацій, інших заінтересованих груп громадян не досить звертається уваги на необхідність продуманої і тривалої роботи з депутатом, причому роботи, ініційованої громадськістю виборчого округу. Важливу координуючу функцію тут можна було б доручити спеціально підібраним особам, які виконували б функцію лобістів [4, с. 70].
Друге коло можливостей організованого впливу (тиску) на депутата повязане з умовами мандату, який дозволяє виборцям давати накази своєму депутату або відкликати його в будь-який час, якщо він втрачає довіру більшості населення округу. Підставою для відкликання, наприклад, може бути порушення парламентарієм Закону України «Про статус народного депутата України», який зобовязує його підтримувати звязки з виборцями і звітувати перед ними. Крім того, сама Верховна Рада України може порушувати питання про відкликання депутата, якщо той бойкотує її роботу або не відвідує сесійних засідань і засідань комітетів. Уточнення щодо цього подано у Регламенті Верховної Ради України: у разі відсутності депутата без поважних причин загалом більш як на 20 засіданнях протягом календарного року комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, подає до Верховної Ради України пропозицію про порушення питання перед виборцями відповідного округу про його відкликання.
Що стосується депутата, обраного за списками політичних партій чи виборчих блоків, то розвязання питань такого роду можливе якнайшвидше через партійні фракції та місцеві організації партії, від якої він був обраний.
Таким чином, депутата можна поставити в досить жорсткі рамки. Але цю можливість мало хто використовує. Практика показує, що значна кількість депутатів у парламенті пасивна, трапляються випадки, коли вони місяцями не зявляються на пленарні засідання та засідання комітетів, але питання про їх відкликання Верховною Радою України не ставиться. Окремі спроби груп активних виборців організувати відкликання своїх депутатів також не мали успіху. Зважаючи на це, можна сказати, що тут відкривається велике поле діяльності для організації цілеспрямованого впливу на депутата, особливо тоді, коли ця робота буде вміло диригуватися професійно діючими лобістами [1, с. 54].
Третє коло можливостей організовувати вплив на депутата повязане з порядком висвітлення його діяльності у засобах масової інформації. Згідно з чинним Законом України «Про пресу» засоби масової інформації мають право на одержання будь-яких відомостей від державних органів, обєднань громадян, органів місцевої влади, керівників установ, підприємств та організацій. Правда, якщо вести мову про законодавчі положення, які б регламентували висвітлення діяльності окремих депутатів, то вони практично зводяться до мінімуму.
По-перше, в Законі України «Про статус народного депутата України» зазначається лише те, що місцева преса повинна обєктивно висвітлювати звіти і зустрічі депутата з виборцями.
По-друге, у Регламенті Верховної Ради України лише в загальному вигляді зазначено, що в газеті Верховної Ради України друкуються відомості про невідвідування депутатом сесії з неповажних або невідомих причин та обнародується оголошення депутатові догани за неетичну поведінку.
По-третє, тільки зазначено, що в парламентській газеті «Голос України» та у «Відомостях Верховної Ради України» згідно з регламентом повинні друкуватися постанови з приводу запитів депутатів до уряду та Верховної Ради України.
За таких обставин стан справ можна змінити шляхом організації заінтересованих груп громадян (виборців), активізації роботи демократичних партійних осередків із метою спостереження за діяльністю своїх депутатів і в разі потреби тиску на них. Така лобістська за своїм змістом робота може бути спрямованою на забезпечення висвітлення в місцевій пресі звітів депутата, обнародування в ній результатів поіменного голосування, друкування матеріалів (можливих постанов) у відповідь на його запити від імені громадян та організацій виборчого округу [3, с. 73].
Ще одне коло можливостей. Лобіювання слід розглядати не просто як організований тиск на законодавців, а масштабніше.
Відомо, що одним із найголовніших принципів функціонування демократичного суспільства є відкритість законотворчого процесу, створення сприятливих умов для участі в цьому процесі багатьох соціальних груп і організацій. Саме завдяки відкритості законотворчого процесу, наявності активних громадян і груп тиску (лобістів), що усвідомлюють та організовано обстоюють свої інтереси, урядування в суспільстві стає більш демократичним.
Адже чим більша кількість точок зору, позицій людей беруться до уваги законодавцями, тим досконалішим буде результат законотворчої діяльності. Крім того, відкритість законотворчого процесу дає громадянам змогу переконатися, що вони є безпосередніми учасниками самоврядування в найширшому його розумінні. Коли громадяни відчувають себе невідємною частиною законотворчого процесу, тоді зростає не лише позитивне ставлення до законів, а й готовність їх виконувати. Громадяни, що не знають, як зявилося те або інше рішення (закон), наслідки дії якого вони не вважають добрими, схильні підозрювати депутатів і парламент у корупції та неефективній роботі.
Відкриті політичні режими і системи управління є завжди ефективніші, ніж закриті, тому що соціальні групи і їх організації, яких найбільше стосується той чи інший законопроект, мають змогу заявити про свої прагнення і допомогти у виробленні необхідних рішень. А ці групи часто можуть краще від політиків знати, які конкретні питання слід порушувати. Крім того, ніколи не слід забувати, що налагодження двостороннього звязку між депутатом і виборцями є для першого ефективним шляхом збереження свого парламентського місця в майбутньому [3, с. 74].
Законодавці, яким удається налагодити добрі відносини із заінтересованими організаціями і їх представниками (лобістами), опиратися на групи людей у процесі законотворення, створюють для себе додатковий осередок підтримки.
З іншого боку, групи людей (виборців), що усвідомлюють свої інтереси й організовано обстоюють (лобіюють) їх, спроможні уважно слідкувати за діями своїх обранців і таким чином не давати їм відступитися від передвиборних обіцянок.
Далі спробуємо висловити деякі міркування та поради щодо кращої організації розумного, побудованого на здоровому глузді впливу на депутатів Верховної Ради України з метою обстоювання інтересів тих чи інших груп громадян та організацій.
