Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття “нація”

Проблема політичної нації - не нова. Тільки на перший погляд може здатися, що про політичну націю почали говорити порівняно недавно. В Україні особливу увагу політичній нації, як обовязковому елементу громадянського суспільства, почали звертати у звязку із політичними процесами, які мали місце в 2004-2005 роках. Саме тепер у нашій державі точаться чимало наукових дискусій та суперечок на тематику нації, політичної нації. Формування єдиної політичної нації - це одна із цілей, яку поставила собі сьогоднішня політична еліта.

Будь-який напрям у науці зявляється тоді, коли суспільство почуває у ньому необхідність. У цьому сенсі етнополітологію можна вважати однією із найдавніших наук. Усвідомлення народами своєї осібності і несхожості на інші супроводилися не тільки спробами пояснити цю схожість, але й політичними претензіями на володарювання “не своїми” територіями.

У першому пункті Розділу І ми розглянемо еволюцію поглядів мислителів на поняття нація, спробуємо дослідити еволюцію етнополітологічного знання.

Витоки сучасних етнополітичних знань губляться у глибини віків. Поняття “етнос” починає фігурувати вже у V - ІV ст. до н.е. тоді ж і етнічний принцип утверджується як основа державотворення. Описуючи племена і народи, їхню культуру і звичаї, Геродот, Плутарх, Старабон закладали основи етнології. А в працях Арістотеля, Платона, Сократа, Цицерона та інших мислителів античності спеціалісти знаходять перші цеглини підвалин етнополітології. Уже в Стародавній Греції та Римі простежуються початки консервативних ідей, що обґрунтували політичний принцип “розділяй та володарюй”. Йдеться тут про ідеї месіанства та багатогранності, переселення народів та асиміляції, використання гасла “права народів” для обґрунтування та виправдання війн та рабства. Там же знаходимо перші витоки ліберально-демократичних підходів до моделювання взаємовідносин між племенами, народами, державами. Ідеї вільного розвитку культур, справедливої боротьби проти гноблення зявилися майже одночасно з пошуками моделей ранніх федерацій та конфедерацій, обґрунтуванням недоторканності кордонів, поваги до законів тощо.¹¹ Курас І.Ф. “Етнополітологія: перші кроки становлення”. - К.: Генеза, 2004. - 24.

Бачимо, що найперші трактування та обґрунтування поняття “етносу” та “нації” почалося дуже давно. Повну еволюцію поглядів на дане поняття розглядати не будемо. Звернемо увагу на сучасні наукові теорії та підходи поняття “нація”, і на деякі переломні моменти у становленні науки про етнологічні знання.

Ведучи мову про еволюцію етнополітологічного знання, велику увагу треба приділити Джамбатіста Віко (1668-1744). Адже є підстави вважати цього італійського філософа та соціолога першим етнологом. Своєю роботою “Засади нової науки про загальну природу націй” Дж. Вико “Основания новой науки об общей природе наций” / http://abuss.narod.ru/Biblio/vico.htm, 12.02.2006.

він підняв філософію історії на нову, вищу для свого часу ступінь і заснував новий напрямок - психологію народів. Не заперечуючи існування божественного начала, від якого, у кінцевому рахунку, виходять закони історії; Дж. Віко вважав, що людство в особі націй розвивається в силу своїх внутрішніх причин. Як людина у своєму житті, за словами італійського філософа, від народження до смерті переживає три періоди - дитинство, юність і зрілість, так і кожен народ у своєму розвитку, від народження до загибелі, проходить три епохи - божественну, героїчну і людську. При цьому він вважав, що всі народи розвиваються паралельно. Держава виникає в героїчну епоху як панування аристократії і перетворюється в демократію в людську епоху. У демократичній державі тріумфує демократія і “природна справедливість”. Усі нації, на думку Віко, і це позитивна сторона його вчення, як варварські, так і культурні, якими б величезними проміжками місця і часу вони не відокремлювалися, дотримують три вічні і загальні звичаї: релігійні обряди, шлюби і поховання. З цих трьох речей починається культура, стверджує вчений. Кожен народ, досягнувши зрілості, приходить до занепаду. Потім настає новий кругообіг. Так ним була обґрунтована теорія історичного кругообігу, що зробила досить сильний вплив на весь наступний розвиток філософії історії.

Щодо більш сучасних трактувань походження нації та самої суті поняття, то варто звернути також увагу на погляди, насамперед, російського дослідника В. Тішкова.

Завдяки інтелектуальним, адміністративним і пропагандистським зусиллям, насамперед, В.Тішкова і його нечисленних однодумців-етнологів, у масовій свідомості і політичній культурі повільно і з трудом укорінюється відмінне від сталінського розуміння феномена і терміну “нація”.

Відразу відзначимо, що мова йде аж ніяк не тільки про термінологічну суперечку: категорія “нація” як кристал сконцентрувала і переломила у собі різні наукові і політичні проекти. “Перший ґрунтується на понятті нації як політичної спільності, чи співгромадянстві, другий розглядає націю як етнокультурну категорію, як спільність, що має глибокі історичні корені, соціально-психологічну чи навіть генетичну природу”.

Наскільки нам відомо, у сучасної західний етнології лише Е.Сміт почав спробу обґрунтовувати правомірність і необхідність співіснування цих підходів. Він звертає увагу на той факт, що шляхи формування націй багато в чому залежать від етнокультурної спадщини попередніх їм етнічних спільнот і від етнічної мозаїчності населення тих територій, на яких і відбувається становлення націй. Ця залежність служить для нього підставою виділяти “територіальні” і “етнічні” нації і як різні концепції націй, і як різні типи їхньої обєктивації. Територіальна концепція нації, у його розумінні, - це населення, що має загальне імя, що володіють історичною територією, загальними міфами й історичною памяттю, що володіє загальною економікою, культурою і має загальні права й обовязки для своїх членів”. Навпроти, етнічна концепція нації “прагне замінити звичаями і діалектами юридичні коди й інститути, що утворять цемент територіальної нації…навіть загальна культура і “громадянська релігія” територіальних націй мають свій еквівалент в етнічному шляху і концепції: віра в спокутні якості й унікальність етнічної нації”. Важливо відзначити, що Е. Сміт вважає ці концепції лише ідеальними типами, моделями, у той час як насправді “кожна нація містить риси як етнічної, так і територіальної”. Сміт А. Національна ідентичність Smith A. National Identity. L., 1991. P.14.

У новітній вітчизняній етнополітології ми знаходимо історіографічний факт, що свідчить про спроби подолання позначеного вище антагонізму змістовної інтерпретації поняття “нація”. Е.Кисриєв пропонує “по-новому поглянути на “конфлікт” двох основних, здавалося б, несумісних підходів до тлумачення поняття нації”. Він упевнений у тому, що “їх конфліктність лежить не в площині змісту, а в практиці конкретного історичного процесу”. Суть проблеми цей дослідник бачить у тому, що “політична єдність не буде стійкою без визначеної уніфікації всього етнічного розмаїття в ній..., у той час як етнічна єдність на певному етапі розвитку свого буття може придбати самосвідомість і утягнутися в процес свого національного (політичного) самовизначення”. Саме “такого роду конкретні ситуації”, на думку Е. Кисрієва, і “породжують “концептуальні” розбіжності у визначенні нації”. Кисриев Э.Ф. Национальность и политический процесс в Дагестане. Махачкала, 1998. С.9. Однак нам представляється, що суть розбіжностей у трактуванні нації виникає не з відзначених метаморфоз етнічного і політичного. Концептуальні антагонізми породжені принципово різним розумінням етнічного як такого: трактуванням нації як стадії в розвитку онтологізованого етнічного співтовариства в одному випадку, і принципово позаетнічного розуміння нації як співгромадянства, в іншому. Суть конфлікту не в тому, що один термін використовують для маркірування різних соціальних субстанцій, а в тому, що одна з цих субстанцій - міф. Поза цим конфліктом суперечка про змістовну насиченість поняття “нація” представляється суто термінологічним і таким що, передбачає досягнення консенсусу.

Відомий російський дослідник Р. Абдулатіпов, пояснюючи та аналізуючи різні концепції націй, зауважує, що у нас (на відміну від Заходу) “зовсім інші погляди на розвиток нації. Нації тут розглядаються як етнокультурні утворення, привязані до визначеної території, зі своїми традиціями, звичаями, моральністю тощо”. Абдулатипов Р.Г. Парадоксы суверенитета. Перспективы человека, нации, государства. М., Славянский диалог, 1995. С.32. Р.Абдулатіпов збагачує перелік іманентних, як йому представляється, властивостей цікавлячого нас феномену: “Нація - це культурно-історична спільність із самобутніми проявами мови, традицій, характеру, усього різноманіття духовних рис. Життєдіяльність нації... тривалий період звязаний з визначеною територією. Нації - найважливіші субєкти політичного, соціально-економічного і духовно-морального прогресу держави”. Абдулатипов Р.Г. Парадоксы суверенитета. С. 31.

Категорія “нація”, деколи навантажена в трактуванні етнічним змістом, стає каменем спотикання на шляху взаєморозуміння дослідників, які трактують цей феномен. При відсутності спеціальних пояснювальних інтродукцій часто навіть з контексту роботи не можна зрозуміти, що розуміє той чи інший автор, вживаючи нещасливий термін. Це створює часом майже нездоланні труднощі для історіографічних інтерпретацій і наукової критики. Єдина можливість зберегти комунікативний простір у науці, це досягнення консенсусу, відповідно до якого термін “нація” вживається суто у його політичному значенні, у тому значенні, у якому його вживає зараз більшість наших закордонних колег.

У Західній Європі першою і досить довго єдиною концепцією нації була територіально-політична концепція, сформульована енциклопедистами, що розуміли націю як “групу людей, що живуть на одній території і підкоряються одним законам і правителям”. Коротеева В.В. Энтони Смит: историческая генеалогия современных наций // Национализм и формирование наций. Теории - модели - концепции. М., 1994. С.32. Ця концепція була сформульована в епоху Просвітництва - тоді, коли інші способи легітимації влади були дискредитовані й у державній ідеології затвердилося розуміння нації як суверена. Саме тоді “нація була усвідомлена як співтовариство, оскільки ідея спільності національних інтересів, ідея національного братерства переважала в цій концепції над будь-якими ознаками нерівності й експлуатації усередині цього співтовариства”. Миллер А.И. Бенедикт Андерсон: национализм как культурная система // Национализм и формирование наций. Теории - модели - концепции. М., 1994. С.32.

В епоху формування національних держав націю розуміли як обєднання громадян, як волю індивідів, реалізовану через суспільний договір. “Відображенням цієї тези і було знамените визначення нації як повсякденного плебісциту, дане К. Ренаном у його сорбонській лекції 1882 року” . Можна навіть сказати, що термінологічний “одяг” поняттю “нація” дав сааме К. Реннер на прикінці ХІХ ст. у книзі “Нація і держава”. Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. - Т.ІІІ, Чернівці: Рута, 2005. - 39с.

Значно пізніше, у другій половині минулого століття, у бурхливій полеміці про природу нації і націоналізму в західній науці затверджується наукова традиція, в основі якої закладене сформульоване Х. Коном розуміння “націоналізму як первинного, формуючого фактора, а нації - як його похідної, продукту національної свідомості, національної волі і національного духу”. Kohn H. The Idea of Nationalism. The Study in its Origins and Background. N.Y., 1945. У роботах його найбільш відомих послідовників багаторазово затверджується й закріплюється висновок про те, що “саме націоналізм породжує нації, а не навпаки” Геллнер Э. Нации и национализм. М., 1991. С.127, що “націоналізм не є пробудження націй до самоусвідомлення: він винаходить їх там, де їх не існує”, Андерсен Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма. М., 2001. С.31 що “нація, що представляється націоналістами як “народ”, є продуктом націоналізму”, що “нація виникає з того моменту, коли група впливових людей вирішує, що саме так повинно бути”.

У своїй фундаментальній праці з афористичною назвою “Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма” Б. Андерсен характеризує націю як “уявлене політичне співтовариство”, і уявляється воно, відповідно до такого підходу, “як щось неминуче обмежене, але в той же час суверенне”. Дефініція була настільки точною, що стала своєрідним символом, лицарським девізом наукового співтовариства конструктивістів.

Зрозуміло, що таке політичне співтовариство являє собою співгромадянство, індиферентне до етнокультурної ідентичності своїх членів. Нація при такому підході виступає як “багатоетнічне за своїм складом утворення, основними ознаками якого є територія і громадянство”. Саме таке значення має цікавляча нас категорія в міжнародному праві і саме з таким навантаженням уживається вона в офіційній мові міжнародних правових актів: “нація” трактується “як населення, що проживає на території держави…Поняття “національна державність” має в міжнародно-правовій практиці “загальногромадянський” зміст, а поняття “нація” і “держава” складають єдине ціле”. Тишков В.А. Межнациональные отношения в Российской Федерации. М., 1993. С.15.

Таке розуміння нації намагався впровадити в масову свідомість російського народу колишній президент РФ Б.Єльцин, коли усвідомив усю згубність своїх закликів до політичної суверенізації на етнічній основі. В одному зі своїх Послань Федеральним Зборам він зненацька заявив: “Безліч національних проблем породжено суперечливістю двох споконвічно закладених в основу державного устрою принципів…, протиріччя між ними будуть згладжуватися на основі нового, закладеного в Конституції розуміння нації як співгромадянства”. Ельцин Б.Н. Послание Президента Российской Федерации Федеральному Собранию "Об укреплении Российского государства". М., 1994. С.1994. С.48-49.

Примітна позиція В.Тішкова в полеміці про коректність і корисність уживання терміна “нація” у науковій і політичній риториці. Імовірно, дефініція ця після численних і малообгрунтованих докорів з боку концептуальних опонентів викликає в головного пропагандиста конструктивістських ідей у Росії гострі заперечення. Він констатує той, цілком очевидний факт, що “труднощі з визначенням поняття “нація повязані не зі складністю обумовленої матерії, а з епістимілогічно невірною посилкою додати значимість обєктивної категорії по суті порожньому, але впливовому слову, що стало емоційним, за виняткове володіння яким сперечаються дві форми соціального угруповання людей - держави і етнокультурні спільноти”. Тишков В.А. Очерки теории и политики этничности в России. М., 1997. С.85 В.Тішков відмовляє “нації” у праві бути науковою категорією і переконує своїх читачів у тому, що це не більш ніж “політичне гасло і засіб політичної мобілізації”. З категоричністю зневіреного пише він про те, що “складаючись майже з одних виключень, застережень і протиріч, це поняття як таке не має права на існування і повинно бути виключене з мови науки”. Слідом за Р. Брубекером, В.Тішков дійде висновку про те, що через перевантаженість змістами і зайвої політизованості термін “нація” повинен бути вилучений з політичного вживання, оскільки феномен, що маркується цим терміном “просто не існує”, а тому випливає “забути про нації”.

Зрозуміло, чому заклик цей так роздратував Р. Абдулатіпова - забуття націй означало б втрату предмета наукових студій численних вітчизняних “націонзнавців” і професійних борців за “національне відродження”. На жаль, як відзначив К. Вердері, “неоднозначність поняття “нація” затрудняє його науковий аналіз, але полегшує його використання в політичній практиці”, у тому числі і не найбільш сумлінними політиками. І в цьому змісті заклик В.Тішкова зрозумілий і викликає співчуття. Але факт політичної еквілібристики цим терміном навряд чи може служити достатньою підставою для того, щоб дослідники могли “проігнорувати обєктивний факт існування самого феномену” - нації як співгромадянства.
Відомою антитезою позиції В.Тішкова можна вважати і точку зору Г.Сетона-Ватсона, що “прийшов до висновку, що неможливо дати якого-небудь наукового визначення нації, незважаючи на той факт, що цей феномен існує тривалий час і буде існувати в майбутньому”. Seton-Watson H. Nations and States. An Enquire into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. Boulder, Colorado. 1977. P.5.

На відміну від В.Тішкова, він не сумнівається в реальності самого феномена, але, попри все те, свідомо відмовляється від усяких спроб відповідної категоризації. Цілий ряд дослідників, що присвятили себе дослідженням нації і націоналізму, констатують той факт, що “багато вчених, розглядаючи доктрину націоналізму, просто відмовляються від визначення нації. Вони або користуються змістом, що інтуїтивно розуміється, або взагалі вважають його винаходом націоналістів”. Так Е. Хобсбаум свою працю, що присвячена цікавлячим нас сюжетам, починає з відмовлення від будь-яких спроб дати апріорне визначення нації. Він переконаний у тому, що обєктивні критерії (мова, етнос, територія) приречені на провал у силу того, що лише деякі безсумнівно національні утворення мають вище перелічені ознаки. Що ж стосується субєктивних критеріїв, таких як почуття приналежності до нації чи бажання ввійти в її склад, - вони не тільки не пояснюють, що таке нація, але і ведуть до небезпечної омани, що бажання скласти єдину націю досить для того, щоб вона зявилася на світ. У силу цих розумінь Е.Хобсбаум називає “нацією” будь-яку велику групу людей, що вважають себе її членами”. Хаванова О.В. Два века европейского национализма. Что дальше? // Национализм и формирование наций. С.45. Але в контексті нашої теми важливо те, що “нація визнається соціальним утворенням лише остільки, оскільки вона звязана з визначеним типом сучасної територіальної держави, з “нацією - державою”, і міркувати про нації і національності поза цим контекстом не має…ніякого змісту”. Хобсбаум Э. Нации и национализм после 1780 года. СПб., 1998. С.19.

Зясування парадигматики етнологічногічного знання має принципове значення у контексті конструювання адекватної нашим вітчизняним реаліям етнічної політики. Для нас важливо не просто констатувати, що “всі етнічні теорії і концепції можуть бути розділені, насамперед, по ознаці віднесення до конструктивізму або примордіалізму” і що “це членування є граничним і найбільш принциповим, оскільки мова фактично йде про те, чи існує “етнічна сутність”, а отже, предметна область в етнічній теорії”. Важливо це не тільки тому, що названі парадигми дозволяють точно позиціонувати і вчених, і концепції в теоретико-методологічних полях етнологічного знання, які вони пропонують. Важливо це насамперед тому, що всі етнологічні теорії і конструкції практичної політики, покликані, з погляду їхніх авторів, помякшити етнокультурну ситуацію тієї чи іншої держави, й оптимізувати її ж державний устрій (такі, що мають, на жаль, яскраво виражену етнічну складову) чи містять у собі солідаризацію з тією чи іншою парадигмою інтерпретації етнічного. При цьому одна парадигма - примордіалістська, яка спонукає до політизації етнічності, і відкриває етнічним антрепренерам безмежні можливості для етнополітичних спекуляцій і мобілізації етнічності в інтересах етнополітичних еліт. Друга парадигма - конструктивістська. Вона дає можливість обґрунтувати доцільність і необхідність деполітизації етнічності і деетнізації політики. Одна служить теоретичним виправданням збереження в поліетнічних державах моделі, за якої частина субєктів конструюються за етнічним принципом, проголошуються від імені “титульних” етнічних груп і фактично є інституціональною формою дискримінації представників “нетитульних” етнокультурних співтовариств. Друга інтерпретує модель, як форму територіальної демократії і дозволяє обґрунтувати проект уніфікації статусів, прав і повноважень усіх субєктів держави, забезпечення прав і свобод громадян країни поза залежністю від їх етнокультурної і мовної ідентичності і регіону проживання.
Дві розглянуті парадигми наукових досліджень в області етнополітології з всією очевидністю виходять за рамки академічних студій і служать концептуалізації тих чи інших політичних інтересів. Саме тому полеміка така гостра. На жаль, політична мобілізація етнічності останнього десятиліття привела до реанімації багатьох віджилих теоретичних догм з арсеналу “радянської теорії етносу”. Більш того, в етнополітологічній конфронтації догми ці трансформувалися в ідеологеми, а примордіалізм, як специфічна наукова традиція, припинив бути надбанням тільки вчених і все частіше освоюється вульгаризаторами науки. У ситуації ж гострих міжетнічних протистоянь, коли політична обєктивація конструктивістських ідей могла б стати теоретичною підставою позитивних стратегій, конструктивізм, на жаль, залишається надбанням лише академічної науки.